Нашою гостею є художниця, член Спілки дизайнерів України Марина Соколова, що обрала для своєї творчості дуже непросту «основу» — тканину. Виявляється, на трепетному, примхливому і ніжному шовку можна створювати речі не тільки для повсякденного вжитку, але й шедеври на віки. Художники Сходу це доводять протягом 2000 років! А чим українці гірші?
Напевно, багато хто з вас бачив дивовижні панно на тканині. А хустки, шарфи, палантини, сарафани! Кожній жінці хочеться мати у своєму гардеробі такий витвір мистецтва! Уся ця краса називається батик і включає кілька способів ручного розпису тканини. Батик з незапам'ятних часів використовували в Перу, Японії, Шрі-Ланці й африканських країнах. Його батьківщиною вважається острів Ява в Індонезії, де й нині носять одяг з тканин, традиційно розписаних вручну. Батик увібрав у себе відгомони багатьох образотворчих мистецтв — акварелі, пастелі, графіки, вітража й мозаїки. Варіанти застосування батика різноманітні до нескінченності. Батик можна носити як одяг, можна повісити на стіну як картину, можна величезні хвилі елегантного шовку задрапірувати навколо вікон — з батиком можна робити все. Але більш за все його хочеться розглядати й відчувати!
Дивлячись на живі, дихаючі на шовку картини, мимоволі прагнеш якнайбільше дізнатися про це унікальне мистецтво з перших уст. Цікаво, що знаний майстер батика киянка Марина Соколова до світу образотворчого мистецтва колись приохотилася в дитячій художній студії. Нині вона передає секрети-рецепти своєї майстерності у київській Дитячій академії мистецтв.
— Пані Марино, за яких обставин Вас «впіймало» азартне захоплення давнім мистецтвом розпису тканин?
— Мої батьки-кияни не були причетні до мистецтва: мама — лікар, тато — економіст. Я народилася в звичайній інтелігентній родині, яка з повагою ставилася до діяльності людини в будь-якій сфері.
Я з дитинства малювала, шестирічною мене відвели в художню студію при Будинку піонерів і школярів тодішнього Ленінського району столиці. Цю відому студію названо нині ім'ям Наума Осташинського — її організатора і керівника. Тоді Осташинський був ще досить молодою людиною, завдяки йому відбулося моє знайомство з мистецтвом, мій перший учитель допоміг мені не тільки визначитися з професією, а й сформував певні моральні й етичні підвалини. У студії висів плакат «Спочатку — людина, потім — художник». Осташинський паралельно з художньою освітою дуже багато уваги приділяв вихованню гідного ставлення до людей, суспільства, Батьківщини. Саме в ті юні роки в мою свідомість вкарбувався вислів: «Художник — це не професія, а спосіб життя». У студії панувала дивовижна атмосфера, ми не тільки малювали, а й зустрічалися з цікавими людьми, пам'ятаю, як до нас приїжджав, приміром, знаменитий композитор Дмитро Кабалевський, друг нашої студії. Напевно, багато хто з нас, якби не потрапив у руки до гарного педагога, у гарне середовище, став би іншою людиною і пішов іншим життєвим шляхом.
Зі студії Осташинського вийшло чимало відомих митців, у тому числі видатний український скульптор Анатолій Кущ. Осташинський привів його буквально з вулиці, заохотив. Кущ почав ліпити з червоного пластиліну коней, тачанки, згодом це вилилося у знаменитий пам'ятник тачанці, встановлений у Каховці. Він автор багатьох відомих монументів, зокрема, символу України на майдані Незалежності.
Батьки, побачивши, що я із задоволенням малюю, стали мене підтримувати в цьому. У дев'ять років я виборола приз у Флоренції. Зрештою, мені почало здаватися, що іншого шляху ніби вже і нема, інші професії мене вже мало цікавили.
— А чому згодом привабив батик, а не графіка чи живопис?
— Я одразу націлилася на декоративне мистецтво, воно мене найбільше цікавило, «прив'язка» до текстилю виникла пізніше. Поїхала вчитися в Ленінград у знамените Вище художньо-промислове училище імені Віри Мухіної (нині Художньо-промислова академія). Це був «другий етап» мого формування: гарна школа плюс атмосфера світового культурного центру — видатна архітектура, музеї, численні виставки. Училище, до речі, має чудову історію, йому недавно повернули ім'я барона фон Штігліца, обдарованого промисловця, що жив у ХІХ столітті. Олександр Людвігович захоплювався збиранням творів мистецтва: гобеленів, меблів, виробів з порцеляни, скла, старовинних кахельних голландських печей, тобто він колекціонував предмети, що оточують людину в повсякденному житті і є творами мистецтва. Для цього він побудував спеціальний музей і створив Центральне училище технічного малювання, де готували фахівців, які могли б працювати саме в цій царині.
Ми навчалися фактично в музейному будинку (нині він є філією Ермітажу), де були зібрані видатні зразки творінь рук людських, у величезній концентрації навколо нас була відображена-втілена історія, звичаї, майстерність творців. Після навчання я повернулася в рідний Київ, до батьків, у мене не виникало навіть думки залишитися в Ленінграді, хоча можливість була, але Київ для мене завжди був найдорожчим місцем на землі, я з дитинства пам'ятаю: їдеш з лівого берега і бачиш кручі правого берега, від цього в мене завжди серце завмирало.
На Дарницькому шовковому комбінаті я почала працювати за спеціальністю — художником по тканинах. Ця професія вбирає в себе дві складові: мистецтво і виробництво. З одного боку, художника, що оформлює тканину масового споживання, стримують різні обмеження, пов'язані з можливостями машин-верстатів, з другого боку, ці обмеження мобілізують думку, спонукають зробити щось максимально творче, цікаве. Навіть багато років потому на вулицях мені траплялися жінки в сукнях з моїми малюнками, це дуже приємно. На жаль, флагман нашої текстильної промисловості, Дарницький шовковий комбінат ось уже десять років як «спочив» у бозі.
Я перетворилася у вільного художника, стала розписувати тканини так, як моя душа хоче, без оглядки на те, що машина якусь мою «зухвалість» не пропустить.
— Деякі чоловіки, вибачте, плутають батик з бутіком, батником і навіть ватником. До того ж важко збагнути, як можна малювати на тканині, яка просочується наскрізь і в усіх напрямах.
— Зате на багатьох жінок слово «батик» діє як магічне заклинання. «Ах, батик, ох, батик...», причому їм уже все одно, високомистецький він чи ні, просто саме слово зачаровує.
Батик — це лише техніка розпису тканини (як гравюра на міді, акварель на папері, пастель на полотні і т. д.). Її може опанувати будь-хто, як, наприклад, техніку випилювання лобзиком чи плетення кошиків. Але коли тобі нема що сказати як художнику, ти не здатен створювати цікаві образи, залишиться тільки гола техніка, добре, якщо виріб буде без браку. Тому мені прикро, коли люди, захоплюючись батиком як технікою, не можуть відрізнити гарний витвір від банального виробу.
Якщо вдаватися в деталі, батик — спосіб розпису тканин, заснований на застосуванні спеціальної резервувальної речовини, що не пропускає фарбу. За класичною методикою після того як на тканині зроблено малюнок резервом, а вільні ділянки профарбовані, резерв знімається, і на його місці залишається вигадливий візерунок чи малюнок. У дослівному перекладі з яванського «батик» — малювання воском.
У Європі батик почали застосовувати для виготовлення декоративних тканин з першої половини ХІХ століття, причому піонерами в цій справі стали всюдисущі голландці, а методичні німці вперше поставили виробництво на потік. Застосування акрилових барвників зробило батик більш доступним і викликало ще більший інтерес до цієї техніки, що за своїми образотворчими можливостями наближається до акварелі. Ставлення до батика в європейських країнах різне, наприклад, у тій же Німеччині його часто сприймають як звичайне рукоділля, яким жінки займаються на дозвіллі. В Україні він набув репутації серйозного професійного мистецтва, є десятки зо два цікавих художників, які плідно його розвивають.
— Цікаво дізнатися, хто головний споживач батика: багаті дами (дружини банкірів і дипломатів), представники середнього класу чи артистичний бомонд?
— Почнемо з того, що є дві сфери його використання: інтер'єрний батик (панно), що ніби «несе» функції станкового живопису, і батик в одязі: хустки, шарфи, сукні, палантини тощо. Завдяки малюнку ручної роботи ці речі стають улюбленими і рідними. В одязі все має бути гармонійним, він не повинен «перекрикувати» індивідуальність. Батик створюють «під людину».
А в інтер'єрі батик допомагає сформувати настрій, образ приміщення, зробити його гармонійним. Це може бути панно, штори або покривало, подушки, фіранки на вікнах.
Але в будь-якому разі це не дешеві предмети мистецтва. Треба мати чимало грошей, щоб дозволити собі придбати не повсякденну річ, а мистецький витвір. Якщо говорити про одяг, то батику віддають перевагу жінки, які бажають завдяки йому мати вигляд романтичний, експресивний, авангардний...
Доповню відповідь ще таким порівнянням. Кожен з нас має чашку — звичайну, фаянсову, з якої п'є чай або молоко. Водночас у буфеті стоїть дорога порцелянова чашка, яку ми дістаємо тільки в урочисті моменти. Звичайної повсякденної чашки не шкода і розбити (се ля ві), а от коштовну порцелянову ми любимо і бережемо. Приблизно таке ставлення в людей до високохудожнього батика, що є витвором мистецтва. Жінка одержує дивовижну радісну можливість це мистецтво носити, так би мовити, на собі, перетворюючись у такий спосіб у твір мистецтва.
Зазвичай такі речі виконані з натурального шовку, це дорога тканина, дуже приємна на дотик,— коли прохолодно, вона зігріє, коли спекотно, подарує прохолоду.
— Тобто розписувати можна тільки шовк?
— Ні, лляні, бавовняні, вовняні тканини також. Але найбільш ефектним і популярним матеріалом є шовк. Виникає незвичайне бентежливе почуття, коли бачиш натягнутий на раму білий шовк і ось-ось до нього доторкнешся пензлем-фарбою... Навіть просто намочити шовк водою — для художника величезне задоволення!
— Чи можна стверджувати, що є марка Марини Соколової?
— Так, є художній почерк і марка Марини Соколової. Поціновувачі їх знають. Я вважаю для себе обов'язковим завжди ставити свій підпис на виробах як гарантію високої якості і художності.
— А трапляються примхливі замовники?
— Ще й які!
— І якого роду капризи?
— Іноді трапляється замовник, котрий усе так добре знає, що хочеться йому сказати: «Візьми і сам зроби». Часом починають диктувати «від» і «до». Навіщо? Мені тоді не цікаво. Диктат не те щоб дратує, радше смішить, я іноді, слово честі, навіть відмовляюся, бо надто вже «воду варять» і морочать голову. У цих випадках я кажу: «Вам художник не потрібен».
Художникові треба довіряти, якщо хочеш мати цікаву неординарну річ. Капризи, примхи, забаганки переважно стосуються предметів одягу. А якщо роблю панно, то я зазвичай повновладна господиня задуму і втілення. Зрідка, щоправда, можуть попросити, наприклад: «Зробіть мені маки». Будь ласка, будуть вам маки, можна обговорити, якого кольору: червоні, рожеві, білі чи чорні. Але де композиційно і як я ці маки намалюю, то, вибачте, мій клопіт.
— Коли Ви ловите чудову тему, чи не виникає спокуса повторити? Як часто Ви тиражуєте свої роботи?
— Тираж у розумінні абсолютного повтору просто неможливий, тому що складова техніки батик — непередбачуваність. Як і в акварелі.
— Тобто виходять абсолютно штучні роботи?
— Так, штучні, неповторні. Можна зробити варіант, котрий не буде точно таким же як оригінал, як правило, виникає додатковий нюанс, нова «думка». Я люблю, наприклад, тему розвити і зробити серію, цикл, варіації.
— Які виставки Вам найбільш запам'яталися?
— Виставка «Жінка і літо», присвячена образу жінки. Виставка, що розвивала тему листя, трави, квітів. Рослинний мотив — це тільки привід, він обов'язково виводить на узагальнення. Листок може вміщувати в собі цілий всесвіт або настрій: радість, сум... Троянди чи ковила — це не просто ілюстративно-ботанічне зображення квітки і трави, у них утілюються поезія, філософія, музика.
На виставках я часто представляю інтер'єрні панно. Вони чудово вписуються в архітектурний простір сучасних квартир, офісів, представництв, установ. Наприклад, Перший український міжнародний банк після виставки купив кілька моїх робіт, вони висять у банківських офісах. Дуже красиво.
Взагалі-то я брала участь у багатьох всеукраїнських і міжнародних виставках і проектах, зокрема, у 2003 році в проекті «200 імен», присвяченому декоративному мистецтву кінця XX століття в Україні, у виставці українського декоративного мистецтва в Парижі до 30-річчя ЮНЕСКО, у виставці українських художників у Греції. Мої роботи часто їдуть в інші країни в приватні колекції.
Створила колекцію одягу в співдружності з Наталею Валеєвою. Вона працювала як дизайнер одягу, а я розписувала шовк. Мій розпис давав їй поштовх для створення моделей (хітона, штанів, сукні тощо), а її моделі надихали мене.
Але така співтворчість потребує постійної системної піар-роботи з популяризації виробів, тому ми співпрацюємо спорадично, коли є замовлення. А замовляють, слава Богу, не тільки дружини банкірів чи дипломатів, нині чимало бізнес-вумен добре заробляють і можуть придбати те, що хочуть.
— Чи довговічні роботи в техніці батик?
— Почнемо з того, що шовк — дуже міцна основа, археологи знаходять дуже давні зразки виробів із шовку.
— А фарби не тьмяніють?
— По-перше, не бажано розміщувати такі речі під прямими сонячними променями, по-друге, до них треба ставитися дбайливо, як до будь-якого твору мистецтва. Можна заховати під скло, як це роблять з вишивками. Раніше мені здавалося, що під склом втрачається відчуття матеріалу, а потім побачила, що деяким батикам воно просто необхідно. Я одну зі своїх робіт оформила з паспарту під скло, тому що вона виконана як графічний аркуш.
Відомо чимало прикладів, коли шедеври-батики передаються з покоління в покоління і здаються «молодими».
Володимир КОСКІН
Источник
